Леонід Ємець: «Головною мрією мого батька було бачити Україну самостійною, незалежною й демократичною державою»

10 березня 2013, 11:02

- Я знаю, що ніколи не відступлюся від своїх принципів. І впевнений, що ніколи не стану «тушкою»!, – він говорить це так, ніби зачепили найболючіший його нерв. – До влади я йду, бо ситуацію в країні потрібно міняти. Нею керує злочинне угрупування, у нас – суцільна корупція, – продовжує він говорити емоційно. Так зазвичай говорять люди, котрі вже втомилися когось переконувати в очевидних речах.
Ми говоримо про політику, про наближення виборів, розуміючи, що від цих тем у нашому суспільстві ніхто не втече. Ми спілкуємося з Леонідом Ємцем. І не з однофамільцем покійного Олександра Ємця, а з його старшим сином. І чорно-білі фотографії, які ми передивляємося, – як документальне тому підтвердження. На них Олександр Ємець у тому ж віці, що нині й Леонід, і схожість їхня така очевидна. Сьогодні Леонід, як і його батько у 90-му році, – кандидат у депутати до Верховної Ради по тому ж 221-му округу.
– Мого батька вперше висунули від академії МВС, – продовжує Леонід, – і він став народним депутатом завдяки тому, що його, капітана міліції, підтримали мешканці Солом’янського району. Це було перше скликання Верховної Ради. Батько з колегами ухвалювали суверенітет України… І я також балотувався по цьому ж округу у 2002 році у Київську міську раду. Батька не стало, і його товариші по ПРП запропонували мені, тоді ще 22-річному хлопцю, зробити цей крок.
– У 221-му окрузі проживає 175 тисяч осіб, – продовжує мій співбесідник. – Це повністю Печерський, більша частина Солом’янського та частина Шевченківського району. Такий-от величезний округ, однак він органічно припадає до душі. Маленьким я жив у Солом’янському районі, нині – у Печерському, тут же у 51-й школі та в українському гуманітарному ліцеї навчався, а згодом став студентом Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У Шевченківському ж районі ми в одній із кав’ярень часто п’ємо з друзями каву. Таке собі старе київське кафе…
Розуміючи, що переді мною на чорно-білих фото – справжня історія про початок українського парламентаризму, а поряд – очевидець тих подій, я не втримуюсь і дістаю диктофон. Втрачати таку нагоду не можна. Наша розмова з Леонідом Ємцем вилилася в ціле інтерв’ю, яке і пропонується читачам.

- А тато брав вас із собою на зустрічі зі своїми виборцями?
- Мені тоді було 10 чи 11 років, Звісно ж, він мене брав на якісь зустрічі з мешканцями. Пригадую його в пальті, хутряній шапці й із мегафоном у руці. Довкола – багато людей, які його слухають. А із засобів агітації тоді були такі значки на булавках із наклейками «За Ємця!», ні футболок, ні курток із брендами чи прапорів ще не було, як кажуть, і в помині… Зате підтримка людей була величезною! Сьогодні я на постійних зустрічах із виборцями, у тому числі в Солом’янському районі, чую від людей: «Батька вашого пам’ятаємо, підтримували, він був шанованою людиною». Таке чути надзвичайно приємно. Але й відповідальність на собі відчуваєш подвійну.Лише у вихідні випадали щасливі години, коли батько був вдома

Тоді ж були вибори одночасно до Верховної Ради СРСР, парламенту УРСР та місцевих рад. Батько балотувався саме до Верховної Ради УРСР. Оскільки СРСР розпався, вибори до всесоюзного парламенту не відбулися, і були прийняті декларація про суверенітет і перші суто українські закони.

- Що саме він робив, аби привернути увагу виборців і однодумців?

- Він чогось особливого не чинив, аби здобути однодумців. Склалася на той час хороша компанія патріотів-демократів. Звичайно, у тому віці я їх сприймав з іншого ракурсу. Дещо згодом батько, пригадую, почав збирати колег на пісенні вечори. Якщо то було в нас удома, гості отримували пісенники. Хоча ми часто виїжджали й на природу і навіть до Криму – родинами. Усе було так душевно! Улюбленими піснями батька були «Гуцулка Ксеня», «Ой у лузі червона калина…», «Ой чий то кінь стоїть…».

Пригадую, як із нами за одним столом збиралися Сергій Соболєв, Володимир Бондаренко, Тарас Стецьків, Іван Заєць. Кримські зустрічі були ширшими за складом. Багато деталей не пригадую, але точно знаю, що вони не терпіли комуністів уже тоді. Ніколи не сиділи з ними поруч, бо ідея завжди була на першому плані. Комуністи, тим паче, не знали українських пісень і ніколи їх не співали.

У батька були дуже теплі стосунки з Ніною Матвієнко, і в мене з нею вони чудові. Гадаю, ніхто в нас не співає українських пісень так, як вона.

- Розкажіть про ваше дитинство. Мабуть те, що ви росли поряд із таким татом давало вам певні привілеї, а ще, мабуть, і особливу увагу до вас, якесь особливе ставлення?

- Ну, скажу так: перший кольоровий телевізор у нашій сім’ї з’явився десь у 1994-му. На той час батько уже 3 роки був народним депутатом. Пригадую тоді ж появу першого касетного магнітофону, якого батько привіз із поїздки до Америки, де читав лекції і отримав справедливу винагороду, на яку власне й купив те диво… Тож «мажорного», кажучи сучасною лексикою, життя в нас не було. Ми з братом частіше бачили батька по телевізору, ніж удома. Щоправда, вихідні – то було святе. Їх ми завше проводили у родинному колі, а у свята – приміром, у День Перемоги – вибиралися відпочити десь у парк. До цих пір із великою повагою ставлюся до цього свята, намагаюся щороку класти квіти в Парку Слави. А ще ми разом виїжджали на картоплю. Тато навіть у статусі віце-прем’єр-міністра ставився до цього як до святого обов’язку перед своїми батьками. До сих пір пам’ятаю смак печеної у бадиллі картоплі…

Кожна людина, на думку батька, заслуговувала на увагу

Що ж до «особливого ставлення»… У школі діти «нагороджують» один одного прізвиськами, моє було – «Депутат». Увага, звичайно, була, але в тому розумінні, що ми з молодшим братом мали до всіх своїх вчинків ставитися належно. Бо розуміли, що це дійде й до батька. Не хотіли почути про себе, що нас погано виховують у сім’ї. А батьки нас виховували в повазі до себе і до інших. Зараз я бачу перед вишами і вже навіть перед школами багато дорогих іномарок, на яких студенти приїжджають учитися. Не знаю, як сьогодні у «владних» сім’ях, а тоді в нас була просто більша увага до поведінки й навчання дітей. Ми з братом зовсім не були вчительськими «улюбленцями», ставилися до себе суворіше, ніж інші діти, бо імідж батька не мали права погіршувати.

- Тоді, у січні 2001-го, загибель в автокатастрофі народного депутата Олександра Ємця породила чимало припущень і здогадок. Тим більше, то була не одна випадковість, а ціла смуга випадковостей. Трагедія породила більше запитань, ніж відповідей…

- День 28 січня 2001-го став чорним днем для нашої родини. Минуло понад 11 років, а я його пам’ятаю в деталях. Перша думка: це помилка, з моїм татом не могло цього трапитися! Тому, що він – сильний, розумний і завжди знаходить вихід з найскладніших ситуацій. З ним просто не могло трапитися такої трагедії!… Тоді мені було лише 21, і я багато чого не розумів. Батько занадто любив життя, був надзвичайним оптимістом з купою справ і планів… Йому було всього 42 роки. Він не поспішав жити, як хтось писав тоді в некрологах. Він просто багато встигав робити.

- Так, Олександра Ємця знають і пам’ятають як одного з найяскравіших демократичних політиків незалежної України. Хто знав його близько, хто працював з ним, говорять так: «Це був майбутній Президент України».

- Зараз, коли мені 33, я усвідомлюю і не перестаю дивуватися, як багато встиг мій батько до такого віку. В 31 рік він вже був народним депутатом. А потім – міністр України у справах національностей та міграцій, віце-прем’єр із політико-правових питань, радник Президента України з політико-правових питань, секретар Політради при Президенті, а потім і позаштатний радник Президента з політико-правових питань… І це ще не всі його посади. Він все встигав, йому все було під силу. Він був справжньою скелею не тільки для нашої родини, а й для всієї молодої української демократії. Звичайно, після того, як його не стало, ми з братом швидко подорослішали. Тоді ж я розпочав свій трудовий шлях з посади юрисконсульта – спеціаліста першої категорії.

Свою позицію батько завжди висловлював чітко і без страху

- Чому ви обрали фах юриста? На цьому наполягали ваші батьки? Чи це був ваш вибір? Чи були у вас думки піти шляхом тата і стати міліціонером чи шляхом мами – і стати психологом?

- Я все життя мріяв стати юристом. Власне, для мене майбутня професія мала 2 варіанти – іти працювати до міліції чи юристом-практиком. Схилився до адвокатства – прагнув не саджати за ґрати, а звідти діставати.

Закінчив юрфак, маю ступінь кандидата юридичних наук, доцент кафедри цивільного права, однак…

Сьогоднішній юрист не виконує функцій, про які мріють багато студентів, – захищати, вести процес, знаходити недосконалості законів і використовувати їх на користь постраждалих. Тобто, займатися інтелектуально-змагальною діяльністю з прокурором, суддею. Нинішній правник виконує функцію посередника між клієнтом і міліцією, прокурором або суддею. Це – абсолютний факт. Корупція нині є всюди. В освіті, науці, медицині – усіх, у т.ч. правоохоронних ланках. Корупція повністю нівелювала функцію захисника-юриста. Я знаю, що дуже багатьом правникам така ситуація неприємна. Держава наша жодним чином не йде назустріч людям. Зате сама створює умови для збагачення певних осіб, переважно чиновників найвищого рангу. Мій батько – я це пам’ятаю з самого дитинства – пишався, що він є міліціонером. І я пишався, що в мене такий батько. Тоді це були дійсно захисники людей. А зараз міліція іноді буває гірша за правопорушників. Уже нікого не дивує корупція і в лавах ДАІ.

Наприклад, у нас чиновники нижньої і середньої ланки (спеціалісти першої категорії, провідні, головні) навіть у таких відомствах, як Міністерство юстиції, отримують – з усіма надбавками – 1800-2000 грн. Такі «заробітки» фактично не дозволяють існувати в одному з найдорожчих міст Європи – Києві. Так напрошується єдина відповідь – виживати виключно за допомогою корупції. І питання не в тому, що є ті, хто дає, і ті, хто беруть. Справа в тому, що «згори» спускають рознарядки на здавання цих грошей. Кошти акумулюються в «низах» і йдуть нагору. Так – у правоохоронних органах, прокуратурі, так – практично всюди. Ось вам конкретна історія. 49-та школа на Печерську. Там дуже підступний пішохідний перехід: машини, їдучи під гору, його просто не бачать. Слава Богу, що, крім просто неприємних ситуацій, нічого гіршого там ще не трапилося. До мене як кандидата і ще одного чинного депутата звернулися люди з проханням допомогти. Адміністрація школи та її батьківський комітет листуються з ДАІ, щоб ті дозволили покласти «лежачого поліцейського», але марно. Вийшли з цим же питанням і ми, так у ДАІ зажадали хабара і… від нас! Мовляв, якщо даішники проставлять дозвіл на встановлення «лежачого» без того, щоб ми (чи будь-хто інший) їм «дали на лапу», вони муситимуть передавати «нагору» власні кошти! Передавати-то комусь все одно доведеться, бо кожний дозвіл на встановлення «лежачого» належить оплатити! На жаль, ми не прийшли до ДАІ з магнітофоном і камерою. Наївно припускали, що для отримання на руки дозволу досить буде офіційного листа від школи та наших статусів нардепа й кандидата в депутати…

- Як ви вважаєте, чого не встиг зробити ваш батько і яке з його починань ви б хотіли продовжити?

- Головною мрією батька було побачити Україну самостійною й незалежною, а головне – демократичною державою. Зі свободою волі, думки, правом на гідне життя. Адже все це тісно взаємопов’язано. І сьогодні ми бачимо, що такої держави в нас немає, вона все більше перетворюється на авторитарну й тоталітарну. Тож наше завдання залишатиметься невиконаним, поки перелічені вище права і свободи не будуть реальністю. Лише тоді кожен із нас матиме право заспокоїтися й займатися улюбленою справою – науковою роботою, бізнесом тощо.

- Якою була ваша участь у подіях помаранчевої революції? Чому, на вашу думку, попри такі завоювання, ми знову фактично повернулися до ситуації «до Майдану»?

- Із 2003-го року я в Печерському районі займався спочатку організацією, а потім і керівництвом осередку блоку, а згодом – партії «Наша Україна». У 2004-му році був керівником виборчого штабу В. А. Ющенка та його довіреною особою. А ще – керівником коаліції «Сила народу» (це тоді об’єдналися всі демократичні партії – і соціалісти, й «Собор», і «Свобода», і «Наша Україна» з «Батьківщиною, і РУХ). Згодом завідував оргроботою по частині Майдану від пам’ятника Леніну до ЦУМу. А в 2005-му році після виборів до місцевих рад очолив штаб «Нашої України». Ми провели фракцію «НУ» до Печерської райради, і я її очолив.

Ніщо так не надихає, як підтримка однодумців

Уже тоді ми бачили, що В. Ющенко займає позицію, недостойну тієї, на яку його на Майдані висунув український народ. Ми не мовчали. Намагалися переконати однопартійців і його самого, що він – уже «не та» людина, за яку ми голосували. І коли ніхто вже не мав права навіть висловитися ні на партійних зборах, ні на з’їздах, уся київська організація у 2009-му написала заяви про вихід з «Нашої України». У свої заяві я аргументував, що Ющенко нищить країну і ми не повинні цього допустити. Наприклад, пригадую, як на засіданні Політради «НУ» він принципово «протягував» свою людину замість Безсмертного (мова про Балогу). Я був членом лічильної комісії і знаю, що голосів для зміщення пана Романа недостає, але Ющенко вперто нав’язував усім пана Віктора. Ми не змирилися і залишили таку авторитарну партію.

- Ви були депутатом Печерської районної ради. Чому вважаєте, що районні у Києві ради потрібно повернути? Що вдавалося робити радам і що робили особисто ви, будучи депутатом райради?

- Райради в місті Києві близько 2-х років як ліквідовано. Коли вони ще існували, повноважень було недостатньо для реального забезпечення функцій місцевого самоврядування. Ми знаємо: спочатку Черновецький (користуючись тим, що закон недосконалий) переміг усього з 20-ма відсотками підтримки киян. Пайками, як усі пригадують. Він же і другий раз став мером, бо його тоді підтримав і Ющенко. А тоді вже контрольована «космічним мером» Київрада позбавила райради Києва майже всіх повноважень. Ми не мали права займатися ні питаннями землевідведень і районної власності, ні МАФами, ні будівництвом. При цьому райради залишалися близькими до людей, відстоювали інтереси громади.

Приклад – дитсадок «Орлятко». Черновецький оцінив красу краєвидів навколо дитсадка і сказав, що саме там він побудує… собі дачку! Почувши таке, люди побігли до опозиційних депутатів Київради, в районну Печерську раду. Я тоді підготував звернення від райради, отримавши 100 відсотків підписів депутатів.

У віці 31 року викладацький комітет Академії внутрішніх справ, що на Солом'янці, висунув батька у депутати

- Як вам це вдалося?

- Як? Зібрав батьківський колектив дитячого садка і привів їх до будинку райради за годину до початку сесії. Кожному зустрічному депутату, який ішов на засідання повз нас, я пояснював, що садочок мер хоче знести, і запитував, чи згодні вони його віддати Черновецькому під дачу. Самі розумієте – перед розлюченими мамами, бабусями який депутат не пообіцяє зберегти дитсадок для дітей. Звісно ж, усі депутати райради проставили свої підписи під зверненням батьків. На сесії ніхто їх не відкликав, і лист пішов до Черновецького. Питання про дитсадок зняли з порядку денного, потім знову ввели, а згодом – зняли. Тримаємо його на контролі, адже надто ласий там шмат землі і для нових київських керівників. У більшості з них, як в не киян, землі, звісно ж, немає. Це стосується й призначеного Януковичем Попова. Їм байдуже, що насправді робиться в столиці, поки голова КМДА забезпечує виконання функцій Президента у Києві. Усі ж бачать, що більшість Київради – фракція ПР. Кияни підтримали всього 15 процентів висуванців цієї партії, але дивним чином більшість – за фракцією ПР. Чому? Бо колишні «соратники» Черновецького, котрі «сидять» у кримінальних справах, у регіоналів на «гачку». Вони голосують, як каже Попов, Герега і фракція регіонів.

- Який вихід із ситуації ви бачите?

- Сьогодні команда від м. Києва та об’єднаної опозиції «БАТЬКІВЩИНА» підготували законопроект «Про столицю України – місто-герой Київ». У ньому – кілька ключових речей. По-перше, двотурові вибори мера. Дата виборів має бути дуже чіткою (нині, як відомо, про дату виборів мера – і чи будуть вони взагалі – нічого не кажуть). А двотурові – щоби мера обирала реальна більшість киян. У першому турі визначаються лідери, а в другому – переможець. Також ми передбачили прийняття закону про генеральний план міста Києва. Там теж кілька речей – передовсім, пропонуємо запровадити мораторій на будівництво, поки не буде генерального плану. Нині будівництво ведеться виключно на корупційних схемах: якщо заглибитися в документи, легко виявити «пробоїни».

Ми про це кажемо, але роботи все одно ведуться, бо на це видаються (а часто й не видаються) дозволи. Треба розібратися, чи інфраструктура міста витримає нове навантаження. Попов, скажімо, планує на 47% збільшити житловий фонд Києва! Куди в це й так тісне місто «втиснути» ще майже половину мешканців? А інфраструктура, а дитячі садочки, яких на Солом’янці й Печерську й так катма? А дитмайданчики? А школи? А лікарні? Існуючу інфраструктуру й сьогодні ніхто не модернізує, а нам пропонують навантаження на неї ще збільшити! Така поведінка видає команду, яка тут не збирається залишатися надовго. Їхнє нині основне завдання – продати цю землю, отримати гроші і – все. «Ми люди не місцеві, як не жили тут, так і не житимемо…» Янукович же не в Києві живе, а в своєму Межигір’ї. Та й решта «верхівки» мешкає в Кончі-Заспі.

- Які проблеми киян – мешканців вашого округу є першочерговими і як ви збираєтесь їх вирішувати, пройшовши до ВР?

- По-перше, Закон про столицю має врегулювати основні питання життєдіяльності міста. Місто має повернутися до самоврядування. І ми обов’язково повернемо районні у місті Києві ради, тому, що на чотиримільйонне місто 120 депутатів міської ради не достатньо. 120 депутатів Київської міської ради повинні займатися стратегічними питаннями, а питаннями облаштування території району, ремонтами, дорогами мають опікуватися районні депутати. Більш того, районні ради повинні мати свої бюджети. Районні депутати завжди поруч, вони живуть у своєму районі, люди знають де, і до них завжди можна прийти і запитати, чому вони не виконують свої функції.

- А гроші звідки брати?

- Гроші у Києві є. Основні статті надходжень до міського бюджету – це податки з фізичних осіб та з підприємств, які тисячами реєструються у столиці. Тож хто-хто, а кияни мають повне право користуватися благами статусу столиці. Натомість продовження маршруту автобусу (про це дуже часто просять кияни), ремонт ліфтів чи прибудинкових територій перетворюються на справжні паперові війни. Вони, зрештою, закінчуються одним вердиктом – у бюджеті немає грошей. А от на будівництво п’ятиповерхового вертолітного майданчика чи безглуздої розв’язки на мосту Патона або ж елітної висотки на Грушевського фінанси чомусь знаходяться. Тобто питання не в нестачі коштів, а в їх ефективному використанні.

- Ви багато зустрічаєтесь з киянами. З чим вони йдуть до вас, які думки, побажання висловлюють, з якими проблемами звертаються?

- Основне питання і бажання киян, з яким і вся Україна згодна, – цю владу потрібно змінити. Те «покращення», про яке вони говорять з екранів телевізорів, пишуть в газетах, в листівках… Всі бачать, яке реально «покращення» ми отримали. У нас – погіршення в усіх напрямках. Ми з острахом чекаємо часу, коли закінчаться вибори і всі побачать, що ж реально відбувається з курсом гривні. Ті надбавки в 100 гривень, про які вони зараз декларують, будуть нічим, коли гривня «впаде» удвічі. Як люди будуть виживати?.. Тоді вони шукатимуть інші варіанти зміни влади. Поки що є простий, мирний і абсолютно законний вихід – прийти на вибори. Законним він буде лише в тому випадку, коли не буде фальсифікацій.

Батько з В'ячеславом Чорноволом крокували по життю і у політиці в одному темпі...

- А фальсифікації, само собою, будуть…

- Так, на жаль, будуть. Вони вже готуються. Це й підкупи, і так звані «косинки» й «каруселі». «Каруселі», то коли бюлетень виноситься з дільниці, а «косинка» – коли людина приходить зі своїм паспортом і голосує за іншого, котрий не збирається приходити на вибори. Тому дуже важливо, щоб усі бажаючі дійшли до виборчих дільниць. Зараз, за законом, вилучили з бюлетенів пункт про голосування «Проти всіх». Навіщо таке зробили? Це – теж технологія. Є люди, які не хочуть голосувати за політичні сили, які є сьогодні. Вони б прийшли на вибори і поставили відмітку «Проти всіх», виконавши свій громадянський обов’язок у такий спосіб. А тепер виборці просто не прийдуть, а їхні бюлетені використають без них. І голос кожного, хто не прийде на виборчі дільниці, буде використаний на користь Партії регіонів у прямому сенсі. Тому люди мають прийти і проголосувати. Зробити вибір. Не дати вкрасти свій голос.. А потім їм слід залишитися біля виборчої комісії і чекати, поки підрахунок голосів закінчиться. А коли наші спостерігачі вийдуть і скажуть, що все нормально, фальсифікацій не виявлено, можна буде розходитися. Бо кожна людина має розуміти: її право на гідне життя залежить найперше від неї, від того, яку позицію вона зараз займе. Адже нинішнє керівництво держави працює лише на себе, на вигоду однієї родини, використовуючи людей виключно як інструмент. Вони робитимуть усе, щоб залишитися при владі. Мають велику мрію – 300 голосів у парламенті. Щоб довічно обирати президента у Верховній Раді і повністю позбавити народ права керувати своєю державою. Але я щиро вірю, що цього не станеться. Особисто обіцяю робити все для цього можливе, продовжувати боротьбу за будь-яких обставин і долати режим, який нищить Україну.

…Леонід узяв одну зі світлин і, дивлячись на неї, вимовив фразу, яка прозвучала підсумком усієї нашої розмови: «Знаю, знаю, що набагато складніше утримати перемогу, аніж її здобути. Вже переконалися. І після 2004-го – особливо… Але ми вже інші. Ми бачили, як перемоги здобували і як вони марнувалися. Ми вивчили свій урок, і вірю, тепер зміни на краще неминучі». На фотографії його батько, Олександр Ємець, і В’ячеслав Чорновіл крокують через майдан…

Розмову вела Зоя Валич

Фото

Закон про люстрацію у присутності журналістів, авторів закону і міністра юстиції підписав голова Верховної Ради Олександр Турчинов.
Підписавши, закликав зробити негайно те саме і Президента, щоб розпочати люстраційну процедуру.